...Щоб увійти до того краю, прочиняють Браму, що її споконвіку стереже Хранителька Традицій. Сидить собі на призьбі, потягує файку, набиту сумішшю трав, і вдивляється пильно у вічі перехожому. Часом переносить свій погляд у далечінь, черпаючи звідти мудрість гір та спокій просторів. Вони відчувають це місце, хоч зір не виказує його. Вірять своїй інтуїції.

Коли через Браму переводять Хтосю, то завжди із закритими очима.  Щоб зуміла сприйняти його усіма чуттями, перш ніж стане у кОло. Запричмелюють, збивають з пантелику, але тримають міцно за руку. Хресна мама, беручи під опіку, прочиняє котрусь із Хвірток, і рушають в дорогу.

Стрічають Живицю, що відає жіночим щастям; Кльоцницю, що стереже комори та засіки; Баїльницю, що знає замовляти і Яру, рушійну силу. Розв’язуючи один за одним 11 вузликів, опиняються у Божеліссі – священному лісі, прадавньому місці зустрічі Тих, що знають. Там, де росте першодерево. Дерево життя і дерево роду.  І прищеплюють нову гілочку...

А тоді вже хто-хто, а вірні посестри - земні богині НепрОсті  - знають як усміхнутися, як підморгнути, як затанцювати просто так, загегейкати від втіхи! Ну щоб от вже і зараз, тут і негайно!!! Щоб настала весна, почали розпускатися від голосного реготу перші квіти, зацвірінчали дзвінким ляскотом пташки (ті, які повернулися ДОДОМУ!!!! ті, які дочекалися тепла!!!), дерева наливалися соком і вибруньковувалися, виструнчувалися, сонечко світило тепліше і радісніше, виціловуючи писки і залишаючи на них палкі веснянки;

Ті, точно знають, як зробити так, шоб усміхнувся випадковий перехожий... шоб раптом стало так добре-добре! І так радісно-радісно! Шоб аж захотілося співати!...
Ті, точно знають, як обняти всенький світ однією лише думкою і побажанням любові...

СКОБ!
Дай, Боже, щастя!